НУ Й ЩО?
О, це дивовижне НУ Й ЩО, якому навчила мене в ще далекому дитинстві одна безстрашна жінка… Я тоді шубовснула в білому костюмі в найбруднішу з калюж, і переймалася лише тим, що зараз про мене скажуть на конкурсі читців, переодягнутися до якого в мене не було жодного шансу… Одна з вчительок із жалем веліла мені йти додому, а інша — ні… — Брудна? Ну й що??? — здивувалася вона, — вірші ж не забула? — Ні, — схлипнула я своїм червоним заплаканим носом. — Тоді вперед! Не костюм демонструєш! — Та ти глянь на неї! — обурилася перша. — Ну й що??? Нормальна дитина в нормальній ситуації. Не в найгіршій. А гірші будуть. І якщо кожного разу йти, то нічого не вийде. Іди, Ліля! Читай. Інше не важливо. І я пішла. Через дві години я вийшла з залу. Костюмчик зморщився й затвердів, але в трохи тремтячих від хвилювання руках була затиснута книга прекрасних повістей Володимира Железнікова, яка жива й досі… Приз за перше місце… Вдома я вперше читала «Опудало»… Зі сльозами, але і з твердою думкою про те, що я...